Кольорові скельця від Олафа Клеменсена в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 07.11.2012 22:20

Олаф Клеменсен - молодий сучасний письменник, який розвиває свою творчість і в поезії, і в прозі. Його поезії часто мають сюжет та легку інтригу, а нетрадиційний погляд на звичні речі гарантує читачеві приємне відгадування загадки. Ті з дорослих, які тільки виглядають дорослими, а в душі залишились дітьми - знайдуть у його поезіях те, що шукали. Вірші Олафа схожі на цікаві іграшки, тільки на іграшки у розумінні дітей, а не дорослих - цими іграшками може стати все що завгодно - найсерйозніші речі набувають казковості та незвичних форм у поетичних візіях. Щодо прози, то вона часто поетична, але незмінною залишається присутність інтриги, фантастичних, казкових образів, які сприймаються як реальні, та й насправді такими є - казковими у буденності, треба тільки уміти їх побачити. Олаф Клеменсон у своїх творах наче пропонує читачам кольорові скельця зі словами: "а давайте вхопимось за гілку дерева, повисимо вниз головою і подивимось крізь кольорові скельця на світ" - саме такою фразою можна коротко окреслити несподівані та незвичні історії, які нам розповідає цей автор.

* * *
Найсмачніші льодяники –
Різноколірні скельця
На березі моря.
Однак море
Увесь цукор з льодяників висмоктало,
Облизало,
Обкатало,
Обтерло,
І тому в цих льодяниках залишається найсолодше – спогади.
Наберу повний рот кольорового скла, сяду на скелю,
Примружусь...

* * *

Моє серце – червону черешню,
Зірвеш у саду,
Покладеш до рота,
Затим – проковтнеш.
Опісля буде у тебе
Два серця:
Одне – у грудях,
Інше – у животі.

* * *

Мої руки в зеленці по лікті –
Покусані моїми віршами,
Маленькі вірші боляче кусають за руки,
Великі живуть під диваном,
Чекаючи нагоди, аби відкусити ноги.
Тому я сиджу на шафі,
І ніколи звідтіля не злажу.
Вночі не сплю,
Озброївшись шваброю –
А раптом великі вірші,
Так само як і маленькі
Уміють по стінах лазити,
По шафах лазити,
Ходити по стелях...
Уночі їхні очі світяться.

* * *

Сніг на мокрий пісок
Мокрою напівпрозорою марлею,
Мокрі сліди –
Мабуть величезних
І волохатих
(То мої вірші) – на березі, на піску, на марлі.
Які вони з себе –
Не знаю,
Не відаю,
Але боюся –
Заблукав-загубився
У лабіринті слідів їхніх лап.
Вірші десь близько,
Лапи їхні плямкають по піску, калюжам, мокрому снігу.
І ніде від них заховатися –
Тільки кущі верболозу, голі, сумні,
Закоцюблі, дрижать від холоду...
Загорнуся у марлю,
Ляжу калачиком,
Заплющу очі –
А може все ж таки не побачать,
Пройдуть повз мене, шамкаючи волого лапами.
Ні!
Над собою
Відчув важке хекання віршів.
Мама!!!

Котячий язик у моїй кімнаті

Квартира, де мешкає хлопчик (відкрию вам таємницю: хлопчик – то я) – на першому поверсі, темна і трошки від цього сумна. Будинок – багатоквартирна корова, одна з багатьох у гурті таких же панельних тварин, що пасуться на березі річки.

Панельні будинки побудовані впритул один до одного, так, що промінню сонця важко пробитись в кімнати на нижніх поверхах, через вузькі, надзвичайно вузькі, щілини поміж будинками. Тому у квартирах на першому поверсі сіра пилюка лежить товстим шаром на різних предметах, а також сірі коти сплять у кріслах, і вечір живе в коридорі, а ніч мешкає в ванні.

Хлопчик живе у маленькій кімнаті з письмовим столом і стільцем. Ще у кімнаті можна побачити довгий котячий язик.

Майже кожного дня сонячний промінь (приблизно о третій годині), прошмигнувши в щілину поміж двох сірих споруд, крізь шелест гілок розлогого клена, подерши фіранку, залазить в кімнату, і сонячним довгим світлим шершавим кота язиком облизує сіру кімнату, немовби бляшанку з-під рибних консервів. Злизавши всі залишки риби, котячий язик ще раз на останок облизує стіни кімнати й зникає, опісля в щілину зиркає жовте котяче око – а може все ж таки щось залишилось – й зникає на цілу добу.

Мені завжди надзвичайно цікаво те, як облизує кіт бляшанку моєї кімнати, а іноді також й мене. І завжди хочеться взяти й схопити кота за веселий шершавий язик і посмикати, і подивитись, що далі буде.

Проте сьогодні у мене нова ідея. Ще з вечора я поцупив у мами кілька шпильок й поклав на столі. О другій годині я був удома, повернувшись зі школи, зачинився в кімнаті й почав чекати.

Кіт, як завжди пунктуально о третій, лизнув мене в руку, опісля у ніс (привітався), й почав з насолодою лискати рештки сардин, і коли його довгий язик добрався до килима на стіні, я схопивши шпильку, швидко пришпилив його до килима. Кіт на все горло заплакав, язик смикнувся, кіт занявчав, знову смикнувся довгий котячий язик і залишився в кімнаті назавжди, а сонце назавжди лишилось висіти над нашим будинком, на третій годині дня, і нікуди йому не втекти без свого язика. Уночі сонце схоже на світлий ліхтар у дворі, який вранці стає велетенським червоним котом. І можливо, вночі цей ліхтар аж занадто яскравий, тож іноді важко заснути. Проте у кімнаті немає сірого пилу і тепло навіть у найлютіші морози.

Збоку будинок нагадує сіру корову, з прив’язаною до неї мотузком кулею сонця.

Зелена пляшка у траві


У трави високі й зелені закинута пляшка, також зелена. Колись давно у пляшці було вино, а тепер живе вершник з конем. Живуть вони у пляшці роками. І як потрапили в пляшку, самі не знають.
Поміж трав, там, де корови пасуться чорними плямами, темно-прозоро-зелена, припала пилюки сірістю пляшка – маєток вершника.
Літо.
Можливо ніч.
У круглому отворі пляшки з’являється круглий яскравий блакитний місяць – жіноче око.
Око пильно дивиться в отвір пляшки на вершника та на коня. Око всміхається. Судячи з радості ока, його володарці вершник з конем до вподоби. Вершнику теж до вподоби око. Око дивиться на коня, вершника, вершник дивиться на це око. Десь там, у травах, тріщать цвіркуни. Нічна ідилія. Око кілька разів радо кліпає і зникає. Через кілька секунд у горло пляшки залазить жіночий палець. Палець проштовхує крихітки печива, хліба, шматочок сальця, ковбаски, якісь ще дрібки наїдків, кілька зелених травинок та пластівець геркулесу – коневі. Палець зникає, з’являється око. Око дивиться. Потім зникає. До завтра.
Літня росяна ніч. Стінки пляшки вкриті росою. Роса сяє під жовтим місячним світлом казковим сяйвом. „Уявляєте, як це красиво з середини”, – питає вершник у ока. Але ока давно немає. Вершник сидить на порозі свого обійстя, звісивши з вінця ноги в новеньких крагах і палить люльку, дивлячись в ніч. Він знає: рано чи пізно жінка стане його дружиною й житиме з ним і конем у цій пляшці.
Пляшку зелену так важко знайти у траві безкінечних зелених луків.

Миша у бороді

Колись Святий Афанасій утік у пустелю, до фіваїдських монахів. Усю дорогу у бороді святого єпископа сиділа перелякана миша. Миша й була головним свідком його таємної втечі.

Я не знаю, чому він дозволив мені оселитися у своїй бороді, я не був левом святого Герасима, не був і ведмедем святого Сергія, лишень малим сірим київським мишеням, закоцюблим від голодної і холодної київської зими.

Отже, всю дорогу я просидів у його бороді, годуючись крихтами сухаря, який святий споживав. Я пив краплі роси, що випадали на його бороді за ніч. Я був щасливим. Мені було тепло і затишно – уперше за кілька останніх місяців. Святий не гнав мене, хоча начебто й не виказував ніякої любові. Іноді здавалось, що він мене взагалі не помічав. Однак це не правда. Одного разу я випав з своєї схованки. Святий нахилився, підставив мені долоню й допоміг повернутися до мого притулку. Коли ми дістались місця призначення, святий Афанасій подарував мені цілий мішечок зерна. Каюсь, я вкрав з бороди одну волосинку. Цю волосинку я тримаю як найдорожчу реліквію і передам у спадок дітям своїм. Вона зігріватиме мене серед сірого бруду київських зим.

В оформленні використано картини Романа Величка "Вишневий льодяник", "Цегляні будинки", "Між небом і землею", "Місячна доріжка".
Розмова з Олафом Клеменсеном

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.