Катерина Єгорушкіна: «Я не послуговуюся своїм талантом, щоб примножувати сум у світі» в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 23.09.2012 23:05

Видатний український вчений ХХ ст. Олександр Потебня писав, що у справжнього письменника жоден образ не є випадковим, а відображає певний етап його розвитку. І справді, кожен літературний твір має цікаву передісторію, яка є частиною буттєвої історії автора. Часто ці передісторії залишаються невідомими, та й самі письменники, буває, про них забувають. Але мені ось трапилась нагода душевно порозмовляти з авторкою збірки поезій «Пульсація миті» Катериною Єгорушкіною і дізнатися про особливі передісторії написання віршів.У літературі Катерина відома як авторка казок (книги «Музична подорож Золотого Каштанчика», «Країна Сніговія», «Будиночок з Води»). Менш відома її поезія (також з елементами казковості) запам’ятовується своїм оптимізмом та глибиною думки. Видання книги здійснено 2006 року в університетському видавництві «Пульсари» на грант Президента України. Моя співрозмовниця лауреатка та дипломантка кількох літературних конкурсів («Гранослов», «Кришталеве перо» та ін.), член літературних студій «Криниця», «Радосинь», «Свіча-до-слова».З поетичною творчістю Катерини Єгорушкіної можна ознайомитися тут

Збірка «Пульсація миті» вийшла друком у 2006. Катю, чи відчуваєш, як змінилися твої вірші з того часу? Мені здається, вони стали більш емоційними…

Мої вірші, як і я, у різні періоди – дуже різні. Свій перший вірш я написала у 7 років. Відтоді тривалий час писала класичні римовані поезії переважно російською мовою (адже походжу з російськомовної родини). «Пульсація миті» вийшла вже тоді, коли мені було 22 роки і, відповідно, моя поезія на той час дуже відрізнялася від попереднього періоду: стала лаконічною, сконцентрованою, україномовною.

Насправді у збірці теж багато емоцій, але прихованих за короткою формою. Та збірка писалася в непростий для мене період і була чимось на кшталт спілкування зі своєю душею та проголошенням позитивного та глибокого ставлення (з позиції внутрішнього зростання) до всіх важких ситуацій.
Ще коли я подавалася на грант президента, там треба було заповнити графу, зазначивши, навіщо моє творіння потрібне людям. І тоді я (трохи здивована сама з себе) написала: "для пробудження душ людських". Може, воно надто пафосно звучить, але так воно і сталося: кілька людей зверталися до мене з вдячністю за збірку, "яка рятує від депресій". Ось такі маленькі дива.

Цікава історія :) Мені твоя збірка виглядає досить раціональною, у ній продумані вірші, більше роздумів, аніж емоцій. Що особливо запам’ятовується – то позитивний настрій, який пронизує вірші.

А я свідомо ввела собі заборону на вірші зі смакуванням чи передчуттям трагічних, сумних речей. Якщо такий вірш просився до мене – я переплавляла його у світло, і тоді вже видавала людям. Тому в кожному вірші сконцентрована енергія перетворення. Навіть якщо немає конкретних слів, які свідчать про шлях, то енергетика лишається, і людина її відчуває.
Вірші – це не лише констатація переживання, а й сила перетворення. Треба завжди пам’ятати, що вони живі…

Але ж поет не може відчувати інакше, ніж відчуває! І якщо він відчуває щось сумне й трагічне (а творчі люди найгостріше відчувають усі гострі кути цього світу), то про це й пише.

Відчувати – це одне, а випускати в світ – зовсім інше. Коли мені хочеться писати щось тяжке – я висловлюю свої почуття на папері у вигляді самоаналізу, а не послуговуюся своїм талантом, щоб примножувати сум у світі. На окремому папірці я прописую реальні шляхи вирішення проблемної ситуації і перевожу це в дію. Так можна лишатися романтиком у поезії і реалістом у житті, щоб не перетворитися на вічно сумного та п’яного поета :)

Який цікавий рецепт :) багатьом поетам би знадобився!

Треба усім поетам виписати і на ксероксі розмножити :)
Те саме можна і прозаїкам порадити, бо вони чомусь особливо полюбляють у багні покопирсатися без видимих причин. Звісно, бувають глибокі сумні історії, які повинні народитися у цьому світі, ‒ але це талант письменника і його відповідальність передати це так, щоб жодна людина не втратила віру і світло. Словом, щоб жоден читач не постраждав :)
Я вважаю, що письменники і поети значною мірою відповідальні за те, в якій Україні ми живемо. Якби кожен свою брудну білизну прав сам, а не вивішував на центральній площі, псуючи всім перехожим сонячний день, то життя стало би правдивішим. І тут йдеться не про настанову на солодкавість, а про елементарну психологічну гігієну.

Катю, до цього рішення перетворювати сумне на позитивне ти прийшла свідомо чи інтуїтивно?

І свідомо, і інтуїтивно. Мені в житті вистачало болю, аби я його собі ще придумувала і поетизувала. Я хотіла бути щасливою і розуміла, яким шляхом треба йти.

А звідки прийшло те розуміння?

Добрі люди та книги зустрічалися на життєвому шляху. А головне – я завжди прислухалася до себе, але не так до свого его, як до душі. І часом питала себе: чи справді та дорога, якою йду, веде туди, де я насправді хочу опинитися, чи це просто одна з моїх егоїстичних забаганок? Цей підхід допоміг мені пережити таке, озираючись на що я сама собі дивуюсь...

Як думаєш, освіта психолога тобі допомогла у цьому?

Тоді, коли я до цього додумалася, я ще не вивчала психологію.
Але згодом – так, допомогла. Бо пояснила багато з того, до чого я доходила інтуїтивно.

У тебе дуже позитивні життєві настанови. Я би сказала, що ти життєлюб…

…і життєстверд! :) хоча не завжди бувало все світло у моєму світогляді...
Любити і цінувати життя допомагає переживання тої межі, коли втрачаєш. А ще – тонке бачення певних речей... Наприклад, смерть моєї бабусі я побачила інакше, ніж мала би (відповідно до стандартних очікувань). Я побачила її в духовному вимірі і в усіх кольорах, тому знаю, чому насправді слід сумувати, коли помирає людина. І причина справжнього суму – зовсім не та, до якої ми звикли.

Але люди зазвичай просто по-іншому відчувають світ і події в ньому, і не всі мають здатність до такого самозаглиблення та самоаналізу, та ще й самодисципліни.

Так... Я довгий час вела щоденники (і зараз відновила таку практику), і це допомагало структурувати свій хаос. Тому мене дивують люди, котрі свої проблеми, які слід вирішувати, смакують та ще і з іншими діляться в поетичній формі.
Деякі листки свого щоденника я спалювала… Бо кожне промовлене слово ‒ це відповідальність.

Колись мала товаришку. Вона теж писала вірші. У неї були добрі батьки, будинок, любов, мирні сімейні вечері і т.д. І вона у своїх віршах культивувала бруд та важкі стани. У мене вдома на той час ситуація була протилежною, але я намагалася вхопитися за будь-який промінчик світла, який посилав мені Бог. Наші долі склалися по-різному... Тож не важливо, звідки ти йдеш. Важливо те, яку поживу для душі ти знаходиш на цьому шляху.

Твоя історія людини та поета дуже унікальна, і в мене викликає захват.
А в тебе не виникало думки написати роман де герой/героїня проходить схожий шлях внутрішнього розвитку?

Колись була така ідея, але я не могла знайти для неї відповідної форми... Чи писати все як було (ріал-сторі, яка би надихала людей), чи покласти мою історію в основу художнього твору... Гадаю, має минути певний час, аби я на відстані побачила саму себе і ті події. Колись, можливо, я напишу про це, і тоді знайдеться найбільш підходяща оболонка для моєї історії.

Мені здається, що тепер, займаючись казкотерапією, ти показуєш іншим той шлях, який пройшла сама. Чи не так?

Напевно що так. Але людина для мене – така загадка, що будь-яке вивчення людської психології перетворюється на безліч нових запитань. І з кожним днем мені здається, що я більше не знаю, ніж знаю, і тому намагаюся не бути ні в чому категоричною. Така поведінка може здатися людям невпевненістю в собі чи в своєму професіоналізмі. Але тут йдеться про невпевненість набагато глобальнішу... Я надивилася за своє життя на різних "гуру", які розповідають, як треба жити і дають єдино правильні поради... Я таких людей уникаю, бо кожна людина – це безкінечність, і говорити, що сангвініки такі, а тільці такі, а "єсєніни" ще якісь – на мій погляд, не далекоглядно. Будь-яка спроба класифікувати щось складне зустрінеться зі своєю неспроможністю, з тим, щоб суб’єкт виходить з берегів :) І тому мої знання весь час осідають на глибину, перетворюючись на інтуїтивні знання. На цьому етапі я не пам’ятаю жодних термінів – навіть загальновживаних. Але таке знання стає частинкою мене і мого щоденного життя. А окрім того, звільняється місце для нового :)

Катю, на завершення хочу тебе спитати: Ти пройшла цікавий шлях саморозвитку і, озираючись назад, можеш розповісти про важливі і правильні кроки у житті. А що можеш сказати дивлячись уперед?

Я не знаю точно, яким буде моє майбутнє, але маю духовні орієнтири і власний стержень, маю інструменти самопізнання та саморозвитку... Сподіваюсь, я ставатиму ближчою до кращої частинки себе і плоди цього зближення даруватиму світові. Маю надію, що цього року таким плодом стане моя нова книжка :)

Фото Юлії Дикої

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.