Василь Карп'юк: "можна писати «вірші трави» і читати їх траві" в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 10.07.2012 23:21

На літературному вечорі "Вірші трави", що відбувся 20 чевня у львівській книгарні "Є" карпатський поет Василь Карп'юк не лише читав вірші, а й грав на дримбі, а ще зачаровував своїм шармом слухачок. Я розпитувала його те саме, що й співучасницю заходу Катерину Оніщук (інтерв'ю з нею можна прочитати тут), але відповіді отримала зовсім інші і це дуже цікаво. Хоча, є у відповідях Катерини та Василя й дещо спільне - органічно-поетичне відчуття світу, яке й наснажує їхні віршові рядки та звичайні розмови.


Нагадаю, що Василь Карп'юк народився 1988 року у селі Брустури Косівського району. Автор збірки вибраних творів «Мотлох», поетичної книги «BRUSTURY» та низки публікацій у періодиці. Лауреат премій ім. Олеся Гончара, видавництв «Гранослов» та «Смолоскип», конкурсу читаної поезії «Молоде вино» та ін. Ініціатор створення мистецького угруповання «Люди з вагітними головами», учасник музично-літературного проекту «Оркестр Бобовата» (лауреат ІІІ премії музичного фестивалю «Червона рута»), організатор мистецького фестивалю ім. Т. Мельничука.

Коли побачила назву літвечора «Вірші трави» пригадала собі рядки Григорія Чубая: «…я трава, прадавня дика трава… я прийшла вам нагадати, що ви люди і також повинні щодня рости». А що саме нагадати чи сказати хотіли двоє поетів Катерина Оніщук та Василь Карп’юк назвою свого літературного заходу?

Мабуть, ми хотіли нагадати, що природа хороша і треба її любити. Але не на екранах телевізорів чи комп’ютерів, не на картинах чи світлинах, і навіть не в туристичних походах чи таборах. А любити так, як щось рідне, з ким ти живеш на щодень. Так можна любити полонину чи ліс. Так само можна любити город у селі чи дачну ділянку. Так можна любити дерево у дворі і навіть вазонок на підвіконні. Мається на увазі сприйняття природи не як красивого і корисного декору, а як добрих друзів, з якими приємно бути.

Що споріднює вашу поезію з Катериною Оніщук?

Можливо, настрій. Швидше за все, саме він. Настрій відкритості і готовності бути відвертими з деревами, місцями. Відвага не боятися бути наївними і говорити про природу, коли українська література аж ніяк не скаржиться на брак пейзажної лірики. Але справа в тому, що нам йдеться аж ніяк не про опис, а, швидше, про діалог.

Ставлення до людини як рівновеликої із травою, водою, сонцем є основою філософської концепції поетів Київської школи. Чи близька ця позиція тобі та Катерині?

Я тут волів би зіронізувати і сказати, що трава від людини менша, але більше дерево. З іншого боку, це все дуже мінливо. Колись люди були велетнями, а папороть, яка зараз є травою, була великим деревом. Крім того, треба розуміти, що людина набагато слабша за природу, тому їй варто було б перебувати у більш дружніх стосунках з горами і водами. Нерідко доводиться бачити, як коріння дерев виламується з-під асфальту, а на розвалинах будинків буяє зелень. Природа дуже сильна.

Сучасний український літературний процес дуже різноманітний, але панівним у ньому є постмодернізм (принаймні так вважають літературознавці). Чи можеш ти сама якось визначити стильову приналежність своєї поезії?

Навряд чи в нас багато постмодернізму, хоч говорять багато і вважають також. Українським постмодерністом, який відповідає канонічним критеріям цього напрямку, вважаю Андрія Жураківського. Автор, який рано пішов, але зробив багато і на високому рівні. Я зараз упорядкував повне зібрання його творів, і можу з певністю сказати, що це колосальна книга, якої в нашій літературі ще не було. Правда, ще не відомо, коли і де вона зможе вийти друком. А щодо мого письма, то до постмодерну можу віднести текст «Сніги байдужості». Разом з іще двома більшими творами, вони мають скласти майбутню прозову книгу «Сплін». Що стосується поезії, то зараз маю певну відразу до поетичності, і найновіші вірші є радше матерією, аніж емоцією. В сенсі, що найбільш строгою віршованою формою є грядка з рядами картоплі, а будь-який струмок завжди могутніший за вірш про нього.

На твою думку поет створює поезію чи просто віднаходить її там, де інші не помічають?

Це питання може мати надто багато варіантів відповіді, тому змовчу. Все-таки, поетові не личить багато говорити. Його справа – поезія. А поезія має бути недомовленою.

У наш час поширена думка про те, що «поезія не читається», тож «успішнішою» вважається проза. Після вечора «Вірші трави» чи можеш сказати кому таки потрібна поезія?

Поезія – нещасна. Її ніхто не любить. Поети теж нещасні, їх ніхто не читає. Та й проза не надто успішна – газети виходять набагато більшими тиражами. А якщо глобальніше, то й газети поступаються телебаченню… Все дуже сумно. Лишається шукати якоїсь іншої авдиторії. Наприклад, трава. От можна писати «вірші трави» і читати їх траві. Трави є багато, то може хоч це втішить. А як, ні, то треба йти на телебачення.

Чи можеш поділитися враженнями та відчуттями від процесу читання віршів на публіку?

Колись було цікаво і приємно, бо можливість читати перед хорошою публікою траплялася не так часто і була очікуваною. Коли ж читань є багато, то ніби теж цікаво очікується. Але часто буває й так, що думаю: що я тут роблю? І ще багато чого залежить від глядачів і місця проведення. Раніше хотілося кричати і епатувати. Зараз хочеться спати.

Що для тебе є ознакою доброго сприйняття твоїх віршів слухачами/читачами?

Це коли у них після того хороший настрій.

Коментарі

  • Ліля Тєптяєва · 12.07.2012 21:05 · #

    цікавий цей Василь, мені подобається як він висловлюється - видно, що є щось в голові і в серці, і є що сказати...
    до речі, моя тітка живе в Брустурах - там дуже красиво...

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.