Вірші трави Катерини Оніщук та Василя Карп'юка в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 23.06.2012 16:39

20 червня у львівській книгарні "Є" відбувся вечір поетичних візій Катерини Оніщук і Василя Карп'юка. У самому центрі Львова, серед міського гамору та вишуканої архітектури, поруч з осердям фан-зони Євро-2012 шанувальники поезії могли почути "Вірші трави" - саме так вирішили назвати свою зустріч зі слухачами ці молоді поети. Модератором зустрічі була Світлана Корчагіна.

Катерина Оніщук, модератор Світлана Корчагіна та Василь Карп'юк
Катерина Оніщук, модератор Світлана Корчагіна та Василь Карп'юк


Катерина Оніщук — зараз львів'янка, але родом з Полісся. Авторка двох опублікованих поетичних збірок. Пише вірші, прозу, твори для дітей. Переклала з англійської твори Дж. Р. Р. Толкіна “Діти Гуріна”, “Сильмариліон”, “Сказання з Небезпечного Королівства”, “Легенда про Сіґурда й Ґудрун”(останні два — у співпраці з Оленою О’Лір).

Василь Карп’юк - поет з глибини Карпат. Автор збірки вибраних творів «Мотлох», поетичної книги «BRUSTURY» та низки публікацій у періодиці. Лауреат премій ім. Олеся Гончара, видавництв «Гранослов» та «Смолоскип».Інтерв'ю з Василем можна прочитати тут.

Я вирішила розпитати Катерину про шелест трави і поезію в ньому, і виявилось, що "найчистіша поезія неословлена", мабуть, та, яка виростає так само природно як трава.

Коли побачила назву літвечора «Вірші трави» пригадала собі рядки Григорія Чубая: «…я трава, прадавня дика трава… я прийшла вам нагадати, що ви люди і також повинні щодня рости». А що саме нагадати чи сказати хотіли двоє поетів Катерина Оніщук та Василь Карп’юк назвою свого літературного заходу?

Ми з Василем шукали своєрідного спільного знаменника між нами: між його землею і моїми деревами, між його мовчанням, здебільшого, і моїм говорінням. Цим знаменником виявилася трава. Не говоритиму за Василя, а мені залежало на тому, щоби так “оспільнитися”, і це вдалося.

Катю, ти як організатор цього заходу обрала у співучасники Василя Карп’юка. Що споріднює вашу поезію?

Власне, я не організатор, бо якоїсь особливої організації тут і не потрібно було, а радше збирач, скликач докупи. І не основний, а один із трьох. Себто: Василь, Світлана Корчагіна і я. Задумка почитати разом виникла в нас, коли ми саме у такому складі пили какао взимку, пізно ввечері у бістро після того, як Василь відбув поетичні читання від журналу “Дніпро” в УКУ. Я тоді почула його вперше й подумала, що попри несхожіть наших текстів (бодай тим, що у Василя головно верлібри, а в мене римовані), його вірші дуже вкорінені в його ґрунт і ландшафт, у природне середовище його дитинства, вони дуже — для мене — земляні, на відчуття і на запах, часом навіть на смак. І тому близькі мені.

Ставлення до людини як рівновеликої із травою, водою, сонцем є основою філософської концепції поетів Київської школи. Чи близька ця позиція тобі та Василеві?

Наразі цикл віршів “Дні наших дерев”, з якого я переважно й вибирала тексти, це моя особиста квінтесенція любові. Йдеться не про величини чи співвимірності, а про здатність любити, пам’ятати, берегти. Кожне дерево у цьому циклі реальне, а не абстрактне, абияке: всі вони побачені, пережиті, пов’язані зі мною безліччю асоціацій. Я можу про кожне з них розповісти, як про близького знайомця: де росло, що родило, яку відкидало тінь, як померло... Любити дерева значно легше, ніж людей, але якби я не навчилася любити їх, то, мабуть, не писала б. Толкін, якого я багато перекладаю, казав, що дерева найліпше вчать любові, бо якщо ти вмієш тішитися деревом не як дроворуб, котрий знайшов гарну поживу для вогню, не як столяр, котрий бачить у деревині майбутні столи й стільці, не як господар, що чекає доброго врожаю, а як людина, що бачить, осягає і відчуває саме дерево — листя, віти, шерехи вітру, шерехавості кори, струменіння соків, шепіт коріння, що поринає в землю — тоді ти знаєш, що таке добро і любов.

Сучасний український літературний процес дуже різноманітний, але панівним у ньому є постмодернізм (принаймні так вважають літературознавці). Чи можеш ти сама якось визначити стильову приналежність своєї поезії?

Ніколи не думала про означення... Найближче мені наразі Стусове “маю себе за людину, що пише вірші”. Вірші та й годі.

На твою думку поет створює поезію чи просто віднаходить її там, де інші не помічають?

Буває по-різному... Проте, не знаю... Людина живе, формує себе і своє оточення, змінюється і змінює. І якщо робить це щиро, то світ, Бог, провидіння, музи — знову-таки, не важливо як і хто це назве — посилають їй кілька яскравих внутрішніх осяянь. Внутрішніх — бо найчистіша поезія неословлена. Бо ословлення — це все-таки до певної міри гра.

У наш час поширена думка про те, що «поезія не читається», тож «успішнішою» вважається проза. Після вечора «Вірші трави» чи можеш сказати кому таки потрібна поезія?

Це приватна справа кожного. Можливо, вона не читається, зате слухається. Завдяки Андрію Іздрику, з яким ми записали 2 поетичні цикли, я отримала цікаві відгуки від людей, які справді почули ті вірші, а не просто прослухали. Успішність узагалі — річ доволі примарна. А для поезії — ще й далека. Поезії, як на мене, важливе розуміння, відкритість до сприйняття.

Чи можеш поділитися враженнями та відчуттями від процесу читання віршів на публіку?

Мені пощастило мати кількох чудових слухачів. Так чи інак, я завжди читаю для них.

:)

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.