Живий Шевченко в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 12.04.2012 00:00


Коли у Львівському університеті ім. І.Франка на філологічному факультеті вивчають творчість Т.Шевченка, то чомусь книга Івана Огієнка «Тарас Шевченко» не потрапляє у перелік рекомендованої літератури. Принаймні, так було у мої студентські роки. І в мене довгий час було враження, наче чогось бракує: якогось свіжого, вільного погляду на творчість і особистість цього українського поета. І праці Григорія Грабовича тут не допомагали. Вони, звісно, цікаві, оригінальні, але не допомагають зрозуміти Шевченка як людину, творчу, неординарну, але чимось схожу на кожного з нас. Такі біографічні праці як «Життя Тараса Шевченка» Петра Зайцева, «Тарас Шевченко» Марієтти Шагінян та «Українські ночі, або Родовід генія» Єжи Єнджеєвича досить повно і докладно описують факти з життя поета, але він, все ж, залишається далеким, і розуміння його особистості не виходить за рамки шаблонного, того, що сформоване ще шкільною програмою.

І от нещодавно мені до рук потрапила книга І.Огієнка «Тарас Шевченко» (Київ: "Наша культура і наука", 2002), яка об’єднує кілька праць дослідника. Вийшла вона друком рівно десять років тому, саме тоді, коли я вивчала в університеті творчість Шевченка. Читаючи книгу, я зрозуміла, що саме її мені бракувало всі ці роки. Вона допомагає сприйняти Шевченка не як пам’ятник у центрі міста, і не як портрет на одній з перших сторінок «Кобзаря», а як живу людину. Прості фрази автора книги про Шевченка нагадували мені моїх знайомих поетів, письменників і я ловила себе на думці, що ці люди між собою схожі. Так, творчі люди схожі. І найважливіше – вони живі. А це деколи дуже складно відчути, коли з дитинства тобі пропонують портрети, пам’ятники, шаблони і вивчення віршів напам’ять, які забуваються невдовзі після іспиту.

Вже звично вважати Т.Шевченка генієм. Ніхто й не сперечається. А хто намагався – про того уже й забули, бо таки справді творчість Шевченка стоїть вище за будь-які літературознавчі сварки. Неодноразово повторюючи, що Шевченко – геній, дослідники, а за ними викладачі та вчителі, подекуди вдаються до містики. Пригадую слова однієї викладачки: «Шевченко – то бог, який зійшов до нас, українців». Ословлена чи ні, деколи й неусвідомлена, ця фраза витає у розумах тих, хто відкриває творчість цього поета юному поколінню. Складається враження, що Шевченка викупили з кріпацтва саме тому, що він був генієм, і життя його склалося драматично і трагічно з тієї ж таки причини. Доля правди у цьому є, але знання лише частини правди спричиняє бурхливий розвиток уяви і Шевченкові приписується особлива богообраність, наперед визначена місія, і чітко спланований вищими силами життєвий шлях. Тобто – викупленим з кріпацтва мав бути саме він, щоби написати те, що написав і відстаждати те, що відстаждав. Така концепція образу Шевченка не сприяє розумінню його як творчої людини, а лише віддаляє його від сучасного читача, підносячи у ранг богів для тих, хто особливо відданий українським традиціям. Але варто пам’ятати, що молоде покоління уже не схильне підтримувати традиції сенсу яких не розуміє, або не відчуває. Тому Шевченко стає поетом-емблемою, а не поетом серця і розуміння його геніальності часто обмежується завченими фразами. Але ситуацію змінює всього лиш один абзац із книги І.Огієнка, ці рядки відкривають простір не лише для розуміння Шевченка по-новому, але й для роздумів та узагальнень загальнонаціонального масштабу: «Рабство чи кріпацтво на довгі віки вбило дух України, вбило її культуру, творило рабів… Хіба в Україні був би тільки один Шевченко? За 400 літ рабства були б сотні Шевченків, бо то народ їх родить, а цей народ був у жорстокому рабстві, й народні генії пропадали… Бо ж Тарас Шевченко тільки випадково вирвався з кріпацького рабства…» (с.103). І все стає на свої місця, жодної містики (хоч, можливо, це й розчарування для тих, хто її особливо любить) – Шевченко один з талановитих українців, якому пощастило стати вільним і мати можливість творити, інша справа, що за це йому згодом доведеться заплатити роками заслання. Але він – один з багатьох, тож він і близький багатьом, а можливо, й кожному, бо окрім писання віршів мав багато суто людських рис. Або ж іще одна схожа думка Огієнка: «Чому українська «народна творчість» така сильна та висока? Чи не тому, що її творили невикуплені шевченки? Звідки в нас такі глибокі тужливі пісні?» (с.349).

Мене зворушили рядки Огієнка про те, як Шевченко читав свої вірші усюди, де міг знайти вдячних слухачів. Дарував свої рукописи усім бажаючим, й навіть не дбав про збереження оригіналів. Він був перейнятий тільки процесом творчості, тому писав навіть на стінах помешкання, у якому жив, хоча зазвичай спершу списував усі шматки та клаптики паперу, які були йому доступні. Читав поет артистичною інтонацією, яка залишала незабутнє враження у слухачів.

Іван Огієнко дуже захоплюється творчістю Шевченка і розглядає її як дослідник, не раз говорить про неусталеність Шевченкових текстів, бо ж вони поширювалися у списках і до текстів вкрадалися зміни, тому доречно видати окремим фотографічним альбомом усі відомі рукописи творів Шевченка. Це допомогло б і дослідникам, і читачам виявити відтінки значень Шевченкових віршів.

Усі не раз чули фрази, що Шевченко батько української нації, визволитель і будитель. Тільки от важливі деталі зникають за пафосом – яким чином Шевченко здобув таку роль? Відповідь є у книзі І.Огієнка: «Звичаєм свого часу Шевченкові твори масово ширилися в рукописах. Вони ходили сотнями, їх скрізь читали, вони всіх революціонізували проти панщини…
Вплив Шевченкових рукописних віршів по всій Росії і по всій Україні був безмежно великий. І коли кажемо, що російська й українська літератури багато зробили для повалення панщизняного рабства, то перше місце в цьому належиться безумовно Тарасу Шевченкові!»
(с. 351) Наче думки уже відомі, але Огієнкові вдалося чітко розставити акценти і тоді стає зрозуміло, що саме поетова звичка дарувати рукописи сприяла не лише поширенню його творів, а зміні суспільних настроїв.

І. Огієнко володів хорошою здатністю – додавати вдалі штрихи до уже відомих тем. Його праці для тих, хто звик думати, хоч і написані просто й доступно. Свідомо залишаю незаторкнутими безліч аспектів книги про Тараса Шевченка, спонукаючи тим зацікавлених до читання книги. Лише як родзинку на завершення зацитую одне цікаве мовознавче спостереження, яке знайшла у цій книзі: «слово свято – день призначений на все святе, на все найкраще і чеснотне! Як воно ідеологічно вище від російського «праздник» – порожній від праці день (тому призначали його п’янству)» (с.189). Після цієї інформації набуває нового значення питання «Чому багато українців не говорять українською?», мовою, якою писав Шевченко…

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.