Мирослав Дочинець: «Писати – це дивитися на світ по-іншому» в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 13.03.2012 22:22

Книга «Многії літа. Благії літа. Заповiдi 104-літнього Андрiя Ворона – як жити довго в щастi i радостi» Мирослава Дочинця здобула велику популярність серед читачів. Менеджери мережі книгарень «Є» констатують, що вона є лідером з продажу, а над секретом її успіху замислюються літературні критики. Мирослав Дочинець – письменник та журналіст із Закарпаття, автор багатьох книг прози погодився розповісти про особливості своєї творчості. Мабуть, у зрілості життєвої та письменницької позиції і криється його секрет успіху.


– Пане Мирославе, Ви автор багатьох книг прози, таке враження, що встигаєте кожного року написати щось нове. Як Ви самі поясните таку плідну творчість?

– Та ні, плідність була в Жорж Санд. Якщо до полудня вона дописувала роман, то вже по обіді розпочинала інший. Я пишу теж майже кожного дня, такий ритм необхідний – як вправи для спортсмена, як гра для піаніста. Тоді впродовж років виробляється самодисципліна, ба навіть більше – стан писемності, як молитовний стан у ченців. Тобто «пишеться» навіть поза столом, у дорозі, на прогулянках і гостинах. Формуються якісь фрагменти, а відтак ти лише переносиш їх на папір. Дивно, я не пам’ятаю жодного чужого вірша, а придуману в голові сторінку свого тексту можу через день-два відтворити дослівно. Отже, пишу я перманентно, але дуже дрібними порціями – інколи абзац за весь день. І це не обов’язково шматки роману, можливо якісь мініатюри, уривки діалогів, образи-крихти, штрих до краєвиду чи просто почуте рідкісне слово. Все це може згодитися для більшої роботи. Що залишається – складе книжку «Місячна роса», яку зараз готую до друку. Дехто читає ці окрушини з більшим задоволенням, ніж цілісні розлогі речі. Можливо тому, що в них більше свіжості, більше правди й душі.

– Вочевидь, Вам пишеться легко, а які бувають труднощі у процесі написання книги? Чи буваєте Ви незадоволені написаним?

– Всі так гадають, бо читається моя проза «легко». Зате пишеться вона з ефектом навпаки. Щоб фраза «злетіла», щоб пахла, мала барву й рухалася на папері, доводиться її довго муштрувати, підганяти слова, розташовувати в різних порядках, шукати для «образні гнізда», де їм буде затишно. Проза, надто мала – це те ж художнє литво, тільки в слові. Крім того, для мене важливо, щоб текс на сторінці мав ще й свій графічний рисунок, про який казав Василь Стефаник. Рядки, а отже й думки, повинні «дихати». Тоді це й читатиметься на одному подиху. До того ж пишу я метафорично й афористично, наснажую тексти органічно фольклорними й філософськими сентенціями. Це мій стиль, моя тональність, моя поетика. Не плутати з ліричною кучерявістю і закукуріченою барвистістю, чим перенаснажена українська література. Тут я більше учень європейських майстрів і російської школи Буніна-Паустовського, для якої характерні точність і чистота образу. Коли це є, з’являється ефект прозорості, легкості, читач не спотикається. Хоча є й інші засоби, як уникнути нудності й тягучості письма. Тут ти вже працюєш із думками, бо саме вони наповнюють форму змістом. Добрий стиль – це передусім добрі думки… А чи задоволений я написаним? Звичайно, не завжди і не всім. Мікеланджело на схилі літ не міг дивитися на свої скульптури. Мені й зараз важко заглядати в свої попередні книжки, багато чого написав би по-іншому. Але що є, те є. Для нових книг я підбираю нові теми й нові підходи, аж до лексикографічного викладу. Теми й засоби мають бути складні, щоб і мені самому було цікаво це опановувати. Коли в роботі все легко й доступно – результат приречений.

– Думку яких письменників, літературних критиків щодо Вашої творчості вважаєте аторитетною?

– На жаль, наша критика на 90 відсотків становить або замовні видавничі відгуки, або обопільні рецензії один про одного. Професіонали пішли в науку, бо в періодиці не платять гонорарів. Хоча на плаву ще тримаються окремі кити, думку який я дуже ціную й шаную. Це Олег Соловей, Євген Баран, Дмитро Дроздовський, Михайло Слабошпицький, Григорій Штонь. Останній недавно надрукував в «Українській літературній газеті» солідну рецепцію на мого «Вічника». Написано дуже густо, круто, з академічною глибиною і водночас елегантно. Воістину, це Твір про Твір. Після таких публікацій починаєш по-іншому прочитувати самого себе. Проте, зізнаюся, що критику, якою б вона не була – дошкульною чи хвалебною – я не сприймаю як абсолютний присуд. Бо в кожному випадку це авторський суб’єктивізм. Кожен читач, в тому числі й критик, прочитує твір по-різному. В цьому полягає деякий парадокс книги. Через те орієнтуватися на когось безглуздо. Писати слід для себе, для свого серця.

Мирослав Дочинець біля пам'ятника сажотрусу в Мукачеві з його автором, скульптором Іваном Бровдієм
Мирослав Дочинець біля пам'ятника сажотрусу в Мукачеві з його автором, скульптором Іваном Бровдієм


– Чи серед українських письменників-класиків є для Вас ідеал, вартий наслідування у певних аспектах?

– Звичайно, бо в першу чергу я читач. І в українську класику вгруз обома ногами. Перша книжечка, за якою я вчився читати, – «Кленові листки» Василя Стефаника. Це захоплення назавжди. Як і Гоголь, котрого за способом мислення і структурою фрази я вважаю українським письменником. Своїми вчителями вважаю Сковороду, Франка, Коцюбинського, Підмогильного, Барку, Самчука, раннього Яновського, братів Тютюнників, Андріяшика, Гончара-новеліста. З молодших мені імпонують Ніна Бічуя, Юрко Гудзь, Кость Москалець, Павло Федюк, Василь Шкляр, Василь Портяк. Тобто цікаві стилісти, майстри метафори. Тепер, уже в зрілому віці, я почав глибше знайомитися із закарпатською прозою – з Ф. Потушняком, Л. Дем’яном, Ю. Станинцем, новелістикою Івана Чендея. Ми, українці, – оповідачі, а не романісти. Цей жанр визначає наш ментальний устрій, ритм життя (від хліба до хліба, від Різдва до Великодня, від виборів до виборів). І все ж, найсильніше, найгеніальніше, що створено українською мовою, – це пісня. Наш народ створив 300 тисяч пісень… і забув, що їх треба співати.

– За фахом Ви журналіст. На Вашу думку, чи ця професія вплинула на Вашу літературну творчість?

– Безумовно. Мудрий редактор газети «Молодь Закарпаття» давав мені «виписуватися» – будь-скільки й будь-що. І все друкував сходу. Так я набив собі руку, поставив стиль, навчився самодисципліні. А велика щоденна читацька авдиторія допомагала мені зорієнтуватися в смаках, потребах читача. Добре, що вчасно дійшов закону, що кількість повинна переливатися в якість і визначився з пріоритетами письма. Писати слід не про те, як десь щось відбулося. Важливіше – як це «щось» відбулося в тобі. Люди здебільшого не довіряють власним очам. А якщо й довіряють, то хочуть звірити свій погляд з іншими. Писати – це дивитися на світ по-іншому. Навіть в історії правда потрібна не конче. Гола правда там – то лише шкуринка апельсина. А соковита м’якоть – погляд самовидця, легенда, міф. Нічого не відбувається вочевидь. «Відбувається» воно лише в нашій голові, в нашому серці. І далі живе на папері.


– Який жанр Вам найближчий: оповідання, чи повість, роман?

– Раніше я гадав, що новела, найважчий жанр. Це хліб літератури. Недарма в Японії найвища державна премія – за новелу. Але в нас вона чомусь вимивається з літпроцесу. Кажуть, що немає попиту в читачів. Я теж прийшов до роману, це справді солідний жанр, де можна викластися сповна. Роман – ріка, в якій тобі привільно плисти, вивчаючи незвідані береги. Та якщо придивитися, в моїх романах можна помітити новелістичну зернистість письма, внутрішню напругу фрази, рублені кінцівки розділів тощо. Це з арсеналу новеліста. В мене багато вдячних читачів, але найбільше ціную фанів збірки вибраних новел «Хліб і шоколад». Я ніколи не став би романістом, якби до того не був автором книг оповідань і афоризмів. Це незамінна школа.

– Якщо об’єднати та узагальнити усе, що Ви написали, чи можете виокремити провідну думку – саме те найважливіше, що хочете сказати читачам?

– Де б ми не були – ми Вдома, і ми не самотні, і нам нема чого боятися. Бо ми – насінини Неба, посіяні на Землю згідно з якогось замислу. Ось це кожному з нас і належить вияснити – свою місію, призначення, покликання. А якщо простіше – жити в гармонії з Природою і за Законом Неба, чиї ми діти.

– Чи близька Вам творчість Пауло Коельйо? Мені видається, що Ваша творчість і творчість цього письменника співзвучні – простежується поєднання публіцистичного та художнього стилів у творчості, висока моральність та певна дидактичність творів…

– Це запитання мені ставлять не вперше. Чисто доведеться взяти до рук ще раз книжчину Коельйо. Я прочитав його дві речі, а на третій застряв, бо це досить простацьке чтиво, занадто утилітарне. А головне – штучне, силіконове, без внутрішнього нерва. Хоча Коельйо (якщо все це пише одна особа) досить умілий штукар, що набив руку на текстах для середньої маси. До того ж, я читав, що там потужна міжнародна розкрутка. Адже перший наклад його «Алхіміка» склав усього 900 примірників. А далі за Коельйо взялися спритні видавці. Але й така література повинна бути на книжковому ринку. А читач зорієнтується сам, що йому до душі. Бо написання і читання книг – це робота душі.


Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.