Марія Шунь: "ми відповідаємо за óбрази, які ми приручили, як за звірят, пташок чи квіти" (частина 2) в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 11.02.2012 16:56

Пропонуємо вашій увазі продовження розмови з українською письменницею в еміграції, громадською діячкою Марією Шунь.

Ви живете у Нью-Йорку, інколи відвідуєте Львів. Як ці різні середовища впливають на Вашу творчість?

Коли я в Нью-Йорку – то бачу свій стиль як суцільний перформенс у слові, тобто є одна велика концепція твору, а весь він нашаровується із різноманітних метафор чи колажів метафор, і коли твір готовий, то це – як скульптура, крути, верти її на всі боки, з кожним прочитанням щось нове побачиш, якусь деталь пов’язуючу. З чим пов’язуючу? – із конкретним місцем, часовим проміжком, клаптем назви вуличної.

Нью-Йорк спонукає до дії, до конкуренції, випередити когось, передбачити щось, довести комусь щось, тут від прослуханої доброї поезії ніхто не оп’яніє, та й від самого терпкого доброго вина ніхто не cп’яніє (ніде й ніколи не бачила cп’янілих неімігрантів-американців!), тут ментально п’яніють самі від себе, коли мають змогу довести вищість своїх внедрених у Нью-Йорк, зрощених із Нью-Йорком ерудованих кількох моментів...

Найширша нація, найдемократичніша, найенциклопедичніша! А під самим носом...
якийсь емігрант-вискочка зашпортався, що зі своїм акцентом хоче показати, що і ми це проходили, трішки на інших рівнях, але теж можемо посперечатися, та ні, посперечатися не вдасться, т и х ще ніхто не переговорив, в т и х поетична, і не тільки поетична, горлянка із металевим відливом.

Львів же спонукає тихесенько опиратися всім світовим незгодам – але й ми не гірші, в нас не такий розмах, правда, але ж ми – Європейський водорозділ, тьху ти...заносить завжди.
У Львові завжди хочеться відпочити від Америки, від багаторасового шуму та шумовиння. Перший тиждень це вдається чудово – старі добрі знайомі, гарне вино – помірними дозами, окрилена архітектура, чиїсь вечори поезій, які люблю відвідувати, ніби наздолужувати прогаяне за рік. Але через тиждень-два відпочинку зауважуєш все тіж старі граблі – брак води, страшна соціальна незахищеність населення, пердючі фрагменти центру Львова, захаращені внутрішні дворики, надбиті балкони, ліфти з обтертими мордами і т.п. І не тому, що люблю згущувати фарби, та ні, навпаки, просто це – голі факти. Із келихом доброго львівського вина у руках... Із обривком поезії на губі...

І тоді благословляєш оту страшну мегабетонну Америку, із її металевою горлянкою законів, за те, що вона була створена і досі ще є, яка за всі оті екологічно-попрані речі ЯК У ЛЬВОВІ (із двома річками) такі штрафи би вкатала місту, що те місто би з лиця землі щезло зі всіма меріями і облрадами! І таким абсолютно інертним до власного кисню населенням. Десь на мітинг у Крим чи Донбас за українізацію вони мчали і мчать, (те, що писки комунякам на 9 травня товчуть – добре, тут слів нема, всі – за), а пліч до плеча стати за живу воду, хоча би за Зубру на Сихові, яку ще можна врятувати від затоплення лайном, Їм голови до того не доходять, бо на те грошей нема. Як у приказці “Чому я дурний, бо бідний, чому бідний, бо дурний”. Зачароване коло.

І оте тихесеньке зачароване львівське болітце мене найбільше у світі і гнобить, і болить.
І повернувшись назад у Нью-Йорк, я знову повертаюся думками до того, якби оте болітце трошки розкачати – вгорі наді мною багатокультурні офісні хмародери, довкола натовп зо всіх світів, так звані рівні можливості для всіх приїжджих студентів, найкращі фільми тa література, стягнуті з цілого інтелектуального всесвіту, сила-силенна роздутих і надутих людисьок-споживачів – продуктів дешевих маккдональдових харчевень, пиши з натури, що хочеш, готові сюрреалістичні і які хочеш екзотичні фюжн-картини, укладай смальту готових есеїів та оповідань, та різні до них мовні цвірлики та шпаклики, а мені спокою не дає львівський проспект Свободи на Полтві і загниваюча – вже при українських львів’янах – Зубра. Бо фюжн-картини хтось і без мене підбере і оприлюднить своїм іменем, а до тих львівських болячок – поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. Нікому, окрім двох-трьох порядних журналісток, руки не доходять. Та цю Наталю Горбань з її матеріалами про Полтву та Зубру на руках носити треба, що хоч вона чесно, як вміє, рятує рештки біо-Львова...

За час проживання в Америці Ваш світогляд, мабуть, суттєво змінився. Чи можете розповісти про основні зміни?

Світогляд то не змінився, головні критиреї його сформовано вже в юності і далі закріплено, база лишилася далі та ж сама. Набувся тільки новий досвід. І протидія, вміння обходити якісь речі, або боротися з ними. Душевно колись я була витонченішою, і добрішою. Зате була менш відпірною. І у реальному житті недалекоглядною. А саме цим тут вимірюється хребет людини.

Якими виглядають Україна та українське суспільство щоразу, коли Ви прилітаєте з Нью-Йорку?

Українське суспільство наполовину завжди мутує із кожним новим президентом, чого вже давно нема на стабільному ситому Заході. Але найбільше мене дивувало завжди оте тотально зглупіле зазомбування мирного українського селянства та й значної частини інтелігенції на оту Народну Мати-Журавлиху з рулюючою косою на тімені, Козацьку Берегиню (Деві-Марія-Христос) ВСЕНАРОДНУ Юлю. Як народ міг аж так дати себе затуманити! – усю творчу енергетику країни та всі надра перевести у свої власні кишенькові єдині Енергетичні Системи України і чинити шахрайські маніпуляції із перепродовуванням природніх надр і надуттям мільйонів громадян,
збагатити себе на мільярди доларів. А народ як навіжений ще й жертву з неї собі робить, невинно замучена на нарах. Та якби таке в Росії сталося із їхнім прем’єром, котрий здав чужій державі всі інтереси власної країни, йому би без суда і слідства в наступну годину кулю в потилицю дали. А в Україні з її патологічного симулянства і брехень ще й світову трагедію роблять. Заслужила – хай сидить. І пестить золотого фазана в Качанівській колонії... Авось, і тут пойдьот на користь. Особливо коли Юрко Андрухович (бо колись вона один раз сходила на його моцний концерті “зі задо-воленням”, як сама зазначила, його послухала) і ще декілька літ-помазанців її відвойовуватимуть в українського правосуддя. Це вже не бабці-габці, а сам Андрухович за неї! Ось такі речі завжди вражали в українському обліку моралес.

Чи виникає бажання повернутися в Україну?

Мільйон разів. І тисячу разів виникає резонне заперечення – ще рано. Не можу дивитися на всіх отих тімошенок з їхніми зажертими свитами, чи на все оте засилля чорних клобуків (Московського патріархату)у вітчизняному політикумі, не говорячи вже про дімку табачника і його вклад у студентську психіку. У контексті лже-доктора-нейрохірурга Пі – Віртуоза всіх перверсій...
Хоча старість свою зустрічати у Нью-Йорку я теж не хочу. Бо велетенський мегаполіс – не є найкраще місце для л ю д е й, щ о і д у т ь н а з а х і д. ..

Чим позитивно відрізняється український літературний процес від американського?

Головна перевага – камерність, я би сказала, компактність, меншість за об’ємом та расовим навантаженням – при значно меншій географії. Тут все ще одні одних впізнають в обличчя. Тут певних літ-героїв знає вся країна. І саме тому мені моє українське літературне життя-тусування є привабливішим, воно знімає з мене цілорічні стреси. В нас все просто – тут свої, тут чужі, тут перехідники з одного на друге. Тут моє покоління. Тут – залишки старого (соц)реалізму, тут нестримний епатаж та апломб Молодняка, який пре на Київ... І навіть вже й на моє покоління... Все генетично зрозуміліше. Це моє середовище. Я теж є трудящою одиницею в цьому середовищі – не даю собі розслабитися, цікавлюся всіма, читаю багато, стараюся не випускати нічого нового з мистецької годувальниці. Я теж хочу бути шанованою у літературних колах – я їм даю свою небайдужість до них, своє розуміння, свої потиски рук, і щаслива, коли й до мене приходять на творчі презентації. Коли комусь не байдужий мій новий твір.

А що українським літераторам варто запозичити від американських?

При теперішньому стиранні мовних кордонів та й географічних, не впевнена, чи у дійсности (а не в металевих літ-суперечках) така вже велика різниця між молодим прогресивним українським літератором і його ж ровесником в Америці. Мова не йде, звичайно, про консервативніше чи, скажімо, більш традиційне старше середовищне укр. літераторів. Різниця є тільки у правовому невігластві щодо себе самого жити у чистому середовищі. Більш активно дбати про довкілля. Не розумію тих літераторів, котрі пишуть чудові поезії чи прозові шмуци про воду та її філософію, а коли їм волаєш маяком – та рятуй хоча б те, що можна iще врятувати, котре поруч від тебе у житті просить милості, оте нещасне озерце чи втоплену у лайні Полтву або вже агонізуючу Зубру (другу ріку після Полтви, відомо ж, оті дві ріки творять Європейський водорозділ), яку теж можуть сканалізувати, а львів’янам, в тому числі й поетам, байдуже. Вони живуть уявною водою, реальної гинучої ріки їм не жаль. Хіба це американське ставлення до природи? Американські літератори вже давно би створили майданний хід із факелами та факами до Львівської Ратуші. Літератори не усвідомлюють, що в нинішній час найбільшою політикою стає саме екологія. І архітектура – де і як забудовують. Як все це формуватиме психосоціоніку людини і населення. Хочу аби наші львів’яни стали галасливішими із жеками чи мерією – за свої житлові права та плачевну екологію. Надто вони терплячі – аж до отупіння, до ступки. ..Тут нордичний спокій їм не личить (за відсутності нордичного порядку). Хай стануть більш подібними до строкато-расових американців, котрі вміють себе об’єднати попри всі етичні відмінності для спільного виживання і виладувати себе на обрану ними ж владу – слуг народу. Бо чорною волячою смиренністю (як смерди при Київській Русі) ми себе прирікаємо на Європейський гівно-розділ а не водорозділ).

Якою Ви бачите свою роль в українському літературному процесі, в українському суспільстві?

Такою, як і в кожного порядного талановитого автора – бути почесним зв’язковим
Літературного процесу чи, говорячи по-простішому, бути на вістрі часу, коли потрібно захистити якісь важливі для людської культури цінності і завжди активно відстоювати саме життя – чисту воду і чисте повітря. І чистоту людських стосунків.
Без продажництва і зради. Без наклепів. Хай менше творів я напишу в своєму житті,
aле напишу тільки ті, що виносила очима та серцем. І кілька конкретних справ залишу після себе – для нового покоління.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.