Марія Шунь: "ми відповідаємо за óбрази, які ми приручили, як за звірят, пташок чи квіти" (частина 1) в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 09.02.2012 16:10

Дуже часто, якщо людина талановита, то поєднує у собі кілька важливих ролей. До таких людей належить Марія Шунь - письменниця і громадська діячка. Її творчість неоднозначна та цікава тим, що лежить на межі українського та американського світів (родом з Галичини, письменниця уже друге десятиліття мешкає у Нью-Йорку), її громадська діяльність актуальна, але поки не до кінця оцінена тими, для кого вона здійснюється - самими львів'янами. Марія Шунь авторка багатьох книг поезії, упорядник антологій, ідейний натхненник та активний діяч проекту "ЛеоПолтвіс", що спрямований на очищення та збереження річок Львова. Мені імпонує її небайдужість, що інколи виявляється у мовленні гострослівністю та емоційністю. Незабутнє враження залишає також незалежність життєвої позиції. Пропонуємо вашій увазі першу частину інтерв'ю з Марією Шунь.

Пані Маріє, українська спільнота знає Вас як поетку та громадську діячку. Але літературні та громадські заходи, швидше, вийняткові, ніж буденні. Якою Ви є у буднях?

Звичайно ж, менш святковою, бо на те є більше всіляких конкретних режимчиків-зажимчиків, замочків – це щодо реального, матеріалістичного вижиття у чужомовному мега-місті, багато вільного опісля роботи часу проводжу, підбираючи матеріали до різноманітних збірників, літературних чи екологічних, але передовсім, навіть у нью-йоркських буднях почуваюся Львів’янкою, такою ж як і звикла себе бачити – з філіжанкою доброї кави, а не люри, в руках і на всєкі випадки життя згірдливо комусь вистрілити чисто по-львівськи "бачили ми таких порців"...

На Вашу думку – поезія – це сакральне чи буденне?

Це як в математиці, де є навіть формула комбінаторики. Як перекидуєш у руках дві чи три монети.Скільки може бути різних варіантів: тільки сакрально-сакральне, тільки буденно-буденне, сакрально-буденне, буденно-сакральне, просто буденне і просто сакральне. У дійсности ж – ніхто не знає, де кого зловить, у який момент життя, на роботі чи в ліжку, потреба слова –виписатися ЧИ ЩОСЬ ПРИВЕСТИ В ПОРЯДОК У СВОЇЙ ГОЛОВІ. Бо часто для мене написання чогось вартісного – це, справді, розчищення себе ж від якогось давнього намулу. А потім стає так добре і спокійно. Наче тягар скинув із грудної клітки. Я ніколи не мучуся по-достоєвському від своїх творів, мені вони приносять полегшу. Мене вони організовують. Ми дружелюбно співіснуємо поруч. Вони виправдовують моє життя, сенс мого життя. Я ніколи не переускладнюю свої верлібри (бо й так форма в них не найкуціша і не найлегша для читання) надто свинцевими чи брудними фарбами і зайвою риторикою. І тому вони теж не давлять на мою психіку. І дозволяють мені цілком по-львівськи великі дози сарказму чи іронії, особливо в моїх американських віршах, мовляв, роби, що хочеш, але не переходи планку з відльотом у чистий космос (бо там немає життя, тільки хаотичний рух кришталевого снігу чи всяких інших осадків), не лізь в ДАДАЇСТИЧНИЙ абсурд, в непотрібний тобі аскетизм, не плюйся, як верблюд, на всіх і вся, тішся життям і певною свободою(бо повної свободи ніхто не має, навіть крези в Америці), і в міру люби себе навіть з усіма своїми дрібними дефектами чи промахами. А хочеш мати щось краще і просторніше, створи собі новий фолдер ідеї і вкладай в нього щоденну лепту праці. Роби ідею прямоспиннішою. Тут Євген Плужник був абсолютно правим : “Знаю, як мало людині треба – спогадів трохи, тютюн, кімната. Інколи краєчок неба. Симфонія дев’ята”.

Я завжди поезію ставлю набагато вище, ніж прозу. Вона демократичніша і, я би сказала, альтруїстичніша. Сіль життя, схоплена одним рядком. Вилущене ядро зі всіх релігій та ремінісценцій. А до розгалуженої прози, щоб збагнути її суть та сюжетну лінію – нитку Аріадни, чи відсутність такої як такої, треба довго шкандибати, часом і половини року не вистарчить. Якщо з перших днів не щезне бажання дочитати до кінця. Не можу похвалитися тим, що всі твори дочитую до кінця.

Для мене у Нью-Йорку Література – це мій післяробочий вимір. Мій теласотерапевтичний килимок-дзиглик для відключки чи гедонічної молитви.

Чи ставите собі якісь цілі у творчості й потім їх послідовно досягаєте, а чи цілком покладаєтесь на натхнення?

Натхнення, не підкріплене подальшою працею, це як алмаз без огранки. Навіть звичайну збірку поезій треба добре впорядкувати, розставити потрібні наголоси, продумати концепцію відповідного художнього оформлення, правильність кольорів, і тоді все звучатиме. Бо інакше навіть дуже талановиті речі, дуже вдала всередині книжка, просто будуть не зауважені. Не прикличуть до себе уваги. Правда, тут сам художник повинен бути взаємоввічливим із автором і не переступати через автора, не насолювати йому, бо нерідко й так буває, коли художник себе вище поставити хоче і свій диктат.

А якщо говорити не про поезію, а про інший бік творчості, як приміром, впорядкування антологій, то тут далеко одним натхненням чи імпульсом не обійдешся. Як мінімум, треба мати добрий лантух терпіння, впертості, швидкості прийняття рішень, вміти передбачити різні розставлені на укладача пастки, особливо, якщо ти заради об’єктивності і рівності перед всіма включаєш у збірник свого літературного недруга. Робиш все філігранно чесно щодо нього, без помилок, а натомість отримуєш у відповідь... пастки. І всілякі каверзи. І опісля виходу збірника отой, тобою включений, далі обсміює твою працю, хоча від участі у збірнику не відмовився. Отаке воно житіє піїтське, меч на два боки загострений...

Більшість поетів-емігрантів пишуть тужливі вірші про батьківщину. Чи є у Вас такі?

Та були, як і в кожного мандрівця-поета. Хоч і небагато. Як правило, не даю собі розслаблюватися. І не все те, що пишу, друкую. Ось приходить на думку вірш 2000 р.
Якийсь цілковито ностальгійний за минулим: “...чи повернемося іще в наш будинок-цілунок відлунням розбитого і склеєного дзеркальця, що було свідком стількох наших світань, і затемнень грозових, і хоробрих, холодних оскалів назустріч ревнивій чужій поезії – змести нас із тобою із нашого дзеркальця, із нашого будинку-цілунку, із нашого спільного лиця...”

Якщо би Ви подивились на свою поезію збоку, то до якого стильового напряму її віднесли б?

Колись мені дуже подобалась англомовна імажистська поезія Великобританії та Америки. Була близькою німецька поезія (Гельдерлін, Рільке, Тракль). Цей світ мені більше підходив, аніж поезія Японії чи навіть італійських символістів. Мабуть, справа біохімії. Так само не можу я відкидати впливу наших Антонича, Плужника, футуристів, як і російських Лермонтова, Маяковського чи Хлєбнікова. Ми є творивом їхньої культурологічної еманації. Без них ми були би інакшими. Не берусь говорити – гіршими, чи кращими, але точно не такими, як є зараз.
Мій стильовий напрямок – пробуй себе у різних виявах, але опісля всіх сонячних вивержень наступного дня із холодною головою прискіпливо оглянь і обнюхай свій твір. Чи воно твоє на дух. Якщо твоє – то це і є твій стиль.
Дозволяю собі різні форми у поезії, єдина засторога може бути тільки щодо етики чи естетики. Бо ми відповідаємо за óбрази, які ми приручили, як за звірят, пташок чи квіти.

Продовження

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.