Дебютний роман Марії Ряполової «Бурецвіт» в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 17.01.2012 19:28

Мабуть усі з дитинства пам’ятають казку Івана Франка «Коли ще звірі говорили». Тепер, коли дитинство позаду, час дізнатися, що говорять також рослини. У цьому переконує книга Марії Ряполової «Бурецвіт» (Львів: Кальварія, 2010), яка поєднує у собі міфологічні та фантастичні елементи сюжету. Міфологізм виявляється у загальнотематичній філософії цього роману – тісна пов’язаність життя людей з рослинним світом. Цей зв’язок може бути як повсякденним – крамниця з рослинами, що розмовляють, слухають, плачуть, так і символічним – орхідея долі, яка надає своєму власнику відчуття гармонії з собою та світом, повноти самореалізації. Останнє Олексій Лосєв іменує чудом – коли людина віднаходить саму себе.

Пошук – центральний мотив роману молодої авторки. Тож зрозуміло, що дорога стає одним з провідних образів, який розкривається на двох рівнях. Дорога як мандри, пригоди, якими насичений твір, і дорога як особистісне зростання, доростання до себе самого. Останнє речення з роману, сказане про головного героя: «Переді мною стояв справжній Бурецвіт» (с. 255), має логічний наголос на слові «справжній». Виявляється, ті люди, які знаходять себе перебувають у меншості. У романі вони названі володарями орхідеї долі.

Квітка дає їм відчуття свободи: «Ці люди – вільні, вони отримують усю можливу свободу дій і всю всеохопну духовну міць задля того, щоб від цієї свободи не розгубитися» (с.10), свобода бути собою виявляє у людині неповторність: «це орхідея твоєї долі, тільки тебе вона робить таким могутнім» (с. 13), навіть певну вийнятковість: «орхідеї долі мають не всі» (с. 18). Сюжет роману підкреслює думку про те, що знайти цю квітку дуже важко, але для свого власника вона стає надзвичайно цінною: «Якщо ти відшукаєш орхідею власної долі, тобі не захочеться її комусь віддавати» (с.19).

Події, що розвиваються у романі, на межі повсякденного та фантастично-містичного. Якраз саме те, що любить сучасний читач. Для масового читача пристосований простий стиль викладу. А для вибраного читача розкривається філософський сенс книги, який може розгортатися у різних напрямках – все залежить від інтерпретаційних здібностей читача, від його вміння будувати асоціативні зв’язки, пов’язувати художній світ з реальним.

Авторка добре продумала сюжет та образи персонажів твору. Оповідь веде від особи героїні роману – Лірини, власниці квіткової крамниці. Попри таке поетичне ім’я та любов до квітів – ця дівчина втілення холодного розуму і сталевих нервів. Жодних жіночих капризів, жодного натяку на те, що вона може бути слабкою. Навпаки, – їй постійно доводиться втішати, розраджувати, приводити до тями Бурецвіта та Мережа, ні, не дітей, а дорослих чоловіків, один з яких шукач орхідеї, а інший її учень, але не за віком, а за рівнем опанування фаху провідника у пошуках згаданої квітки. Протилежністю до образу Лірини є епізодичний образ Перли. У ньому жіночність межує з недоречністю – сходження на гірську вершину у міні-спідниці та на підборах.

Світ чоловіків доповнюється образами чародія Моротемна та двома русалками-близнюками, які не озвучують своїх імен (бо насправді воно у них одне на двох) і, попри свою обізнаність у містичній ситуації пошуку орхідеї долі, виявляють суто людську рису – постійну стурбованість з того приводу полисів хтось із них чи ні. Чому авторка називає цих персонажів русалками, а не русалами – зрозуміти складно. Русал – назва, що була б новаторською та належною для означення особи чоловічого роду. А так – кожен із тих чоловіків – русалка, що дає читачеві привід ще раз пороздумувати над відносністю поділу людей на чоловіків та жінок у сучасному суспільстві.

Найколоритнішим письменниці вдався образ Дивника – тваринки-монстра із шістьма лапами та чотирма очима. Знайдений у проклятому лісі, він виявився не тільки відлякуючим на вигляд, але й надокучливим за вдачею – усіма кігтиками чіплявся за Лірину та Бурецвіта. Тож спочатку він був вимушеною ношею – його просто неможливо було позбутися. Але згодом любов до тварин перемогла – він став домашнім улюбленцем Лірини, та ще й корисним у господарстві. Авторці вдалося дуже мило описати сцени кавопиття та готування обіду із цим створінням – справді проймаєшся до нього симпатією. І яке ж розчарування, коли потім, після зняття прокляття, цей пухнастий монстрик виявляється чародієм Моротемном, який уже встиг завдати безліч клопотів героям роману. Цього шестилапого страхітячка згодом бракує у тексті роману, бо не тільки Лірина встигає до нього прив’язатися, а й читач.

На жаль, монстрики бувають не лише персонажами твору – бувають і елементами словникового запасу авторки. Таке слово як «почережно» досі було україномовним читачам невідоме, у жодних словниках незафіксоване і виникло не як результат словотворчого таланту письменниці, а як наслідок її недосконалого знання української мови. А для письменника – то велика біда, майже стихійне лихо, яке втілюючись у кальковані з російської словоформи та синтаксичні конструкції, руйнує усі хороші враження від доречної виваженості та дотепної іронічності стилю письма Марії Ряполової.

Попри мовні недоліки у цього твору хороші перспективи. Читаючи роман – повністю занурюєшся у події, авторська присутність майже невідчутна і не виявляється ні у премудрих філософських роздумах, ні у розлогих описах пейзажів, ні у психологічних описах емоційного стану героїв. Головною є дія та діалоги. Якщо би цей твір екранізувати – було б те, чого зараз бракує українському кінематографу – захоплюючий сюжет з елементами фантастики та містики, динамічні пригоди, оригінальні характери героїв, цікаві художні деталі. Мовні недоліки зникли б. А глядач втратив би лише кілька, таки цікавих, філософських сентенцій авторки, наприклад: «Коли ти весь укритий грязюкою, а одяг у такому стані, що його лячно класти у пральну машину, на тебе сходить філософське розуміння життя. Не мають більше значення дрібниці – зачіска, манікюр, увагу зосереджено на вічному» (с. 197). Тож для прискіпливого читача скажу – увагу зосереджуйте на вічному.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.