Блог Літературне життя

У цьому блозі розміщуються матеріали про цікаві події літературного світу: презентації, вечори поезії та прози, конкурси, фестивалі, а також інтерв'ю з письменниками,їхні твори, відгуки та рецензії на книги сучасної української літератури.

  • Літо назавжди від Лілія Демидюк · додано 02.07.2015 23:22

    "В обіймах літа. Витинанка. Поезія." Хто б сумнівався, що витинанки - це також поезія? Звісно, якщо бути метологічно послідовним науковцем, то витинанка - вид художнього мистецтва, що має свою давню історію. А якщо бути поетом - то літо - це поезія, обійми - також поезія, ну і звісно - витинанка з тієї ж категорії. Можна собі обрати, що кому до вподоби - літо, витинанку чи поезію. А можна спробувати все одразу. Щоправда, літо тимчасово довелося залишити за вікном - бо ж поезія і витинанка локалізувалися в одній із львівських бібліотек, а саме у тій, що на вул. Стрийській, 79. Тут 28 червня відбулось відкриття виставки Ірини Токарської одночасно з її літературним заходом. Можна було надивитися на витинанки, наслухатись віршів, які авторка дуже гарно читала, і відчути літо зовсім по-іншому, аніж десь на морі під парасолькою, чи у лісі на пікніку. Можна було відчути літо, яке не минає, а завжди залишається з кожним, хто бажає його собі залишити. Літо - у поєднанні кольорів на витинанках, у настроях та образах поезії, воно як своєрідна форма світовідчуття, яка може бути з вами навіть узимку.

  • Катерина Єгорушкіна: «Діти сприймають серцем, тож є надія на розуміння» від Лілія Демидюк · додано 13.02.2015 19:56

    Катерина Єгорушкіна відома читачам серією казкотерапевтичних казок: Музична подорож Золотого Каштанчика», «Країна Сніговія», «Будиночок з Води». Спілкуючись з цією авторкою, складається враження, що казкотерапія для неї не просто фах, а спосіб життя. Жити у світі казки для неї – це віднаходити відповіді на важливі питання, тому її творива завжди дуже серйозні, а знайдені відповіді породжують нові питання. Деякі з питань, які виникли у мене після прочитання нової Катиної книги «Птахи та Янголи» я поставила авторці.

    Катю, твоя найновіша книга «Птахи та Янголи» продовжила серію «Музична казкотерапія для малят». Проте, зі змісту книги очевидно, що вона створена не для таких уже й маленьких дітей. Чи не так?

    Так, справді. Ця книжка орієнтована на дитину 7-10 років, хоча я намагаюсь відходити від традиційних вікових розмежувань для читачів (в книжках про це не згадується). Все відносно: я зустрічала дітей, які в 5 років читали «Хроніки Нарнії» й «Таразана», і тих, для кого батьки в 3 роки не купували «Колобка», вважаючи, що ще зарано…

  • Атеїст, який почав молитися Богу від Лілія Демидюк · додано 30.11.2014 20:36

    «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі» - чи не нагадують вам ці слова "Заповіт" Т.Шевченка? З похибкою на одне століття... Автор цих сповнених відчаю рядків відомий український кінорежисер та письменник Олександр Довженко(1894-1856рр).

    Олександр Довженко з дружиною Юлією Солнцевою
    Олександр Довженко з дружиною Юлією Солнцевою

    Народився у козацькій багатодітній родині на Чернігівщині. Батько й мати були неписьменні. Сім'я жила незаможно: землі було немало, проте вона була неродюча, натомість дітей було 14. Діти в сім'ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди». Олександр Довженко щиро вірив у комуністичну ідею, у її здатність встановити справедливість у суспільстві. Але те, якою була насправді радянська дійсність глибоко його вражало. Багатьох його сучасників спіткала трагічна доля – заслання та розстріли. Але Довженко був уже відомий у світі кінематографіст, це врятувало йому життя, але все ж не дало бажаної свободи. Драматизм долі режисера полягає також у тому, що він до кінця не розумів хто ж є причиною його страждань і чому його любов до України вважається великим злом. На чужині він продовжував свято вірити у комуністичну ідею, і, водночас, плекав велику любов до України. У кіносценарії «Україна в огні» він описав усі жахіття 2 світової війни, проте Й.Сталіну не сподобався цей твір, а його автора звинуватили у націоналізмі. Усе це Довженко сприймав як велике непорозуміння, як і те, що тодішня влада не відпускала його на Батьківщину. Він був змушений жити та працювати у Москві, але думками завжди був на батьківщині. Режисер весь час тужив за Україною і у останні роки свого життя записав у щоденнику зацитовані вище слова.

  • "Ярина Мавка: я люблю поєднувати поезію із танцем" від Лілія Демидюк · додано 09.09.2014 23:06

    Про швидкий темп сучасного життя сказано і написано уже багато. Ще більше про це подумано, і не сказано і не написано, бо ж швидкий темп життя й полягає у тому, що іноді на слова – такі потрібні слова – бракує часу. Серед людей, які поспішають, бувають ті, хто зупиняється, замислюється, а потім шукає потрібні слова, аби сказати їх тим, хто також на мить зупинився. Як правило ці люди – поети, письменники, художники, філософи, мрійники, танцівники. Хоча професії у них можуть бути зовсім не творчі, але творчість у них живе як внутрішній голос, який підказує, коли потрібно зупинитися, аби відчути по-справжньому, що світ створений за допомогою Слова.

    Ірина Кравчук або ж Ярина Мавка – київська письменниця, яка поєднує поезію, прозу та танець у своїй барвистій втечі від ділових буднів. За фахом – юрист, готує до захисту докторську дисертацію, любить мандрувати і схожою то на леді, то на дівчисько. Швидкі темпи життя вивчила дуже добре – устигла зробити хорошу кар’єру та створити сім’ю, стати мамою двох діточок. А у миті вдумливих зупинок пише вірші, прозу і танцює.

    За кілька днів на книжковому Форумі видавців у Львові Ярина Мавка презентуватиме свою книгу «Сни метелика / Дорога в тобі». Мені було цікаво порозмовляти з цією авторкою, сподіваюсь, вам також буде цікавою наша бесіда.

  • Леся Лисак: "Зло ніколи не породжує добра" від Лілія Демидюк · додано 07.08.2014 18:40

    Часто говорять, що творчі люди можуть передчувати майбутнє. Вони поєднують уміння спостерігати, помічати у плині подій закономірності, та складати у цілісну картину начебто розрізнені факти минулого та теперішнього. Передчувати майбутнє - це насправді глибоко приникати у тепершнє, бо корені майбутнього у сьогоднішньому дні. А коли йдеться про важливі,фундаментальні речі, то здається, що час зупиняється, минуле, теперішнє і майбутне об'єднуються в одну лінію. Митець перебуває саме серед цих позачасових ліній і, можливо, це одна з його найважливіших особливостей. І одна з передумов неминаючої цінності творів мистецтва...

    Оповідання Лесі Лисак "Коли говорить зло" написане півстоліття тому. Дуже мало з погляду вічності, але дуже багато з погляду актуальності. Ніби написане щойно про сьогоднішній день, з певною долею узагальнення, саме такою, яка потрібна для протистояння часові і з такими дрібними деталями, які незмінно проходять крізь час. І виникає питання - чому з часом майже нічого не змінюється? Чи не тому, що тих, які пишуть-попереджають-спонукають думати і тих, які читають-думають-дослухаються - завжди меншість?

    Леся Лисак – українська письменниця родом з Галичини. Народилася 1921 р. у с.Вірлів Зборівського повіту у вчительській родині. Середню освіту закінчила у Перемишлі (1939). Учителювала і вчилася заочно в педагогічному інституті. У роки німецької окупації вчилася у театральній школі у Львові. Наприкінці війни емігрувала. У 1950 р. прибула до США, поселилася в м. Баффало. Працювала в торгівельних фірмах. Загинула 1981 р. в автомобільній катастрофі. Похована в Баффало. Авторка збірок нарисів і оповідань «Терпкі пахощі» (1969), «Срібна мадонна» (1973), «Замок на вулиці Мейн» (1976), «Прийде весна» (1983, посм.), «Три букети зілля» (1983, посм.); спогадів «Стежка додому» (1978).Її творчість мало відома широкому загалу читачів, проте вона цікава як з художнього, так із суспільно-історичного поглядів. Читаючи її оповідання можна відчути як мислить, відчуває та любить людина відірвана від своєї Батьківщини. Як щиро і віддано вона насить свою батьківщину з собою у серці. І як точно вона змальовує життя своєї батьківщини - тої що з нею, і тої що залишилася за океаном...

  • Мудрість і дитинство від Лілія Демидюк · додано 04.06.2014 18:05

    1 червня – Міжнародний день захисту дітей. Від чого ми маємо їх захищати? Напевно, від усього того, що забирає у них дитинство. Ісус Христос сказав до апостолів: «будьте такими як діти». Цими словами він підкреслив значимість дитячого світосприйняття. Звісно, кожна дитина з часом дорослішає. Але деякі дитячі риси доречно взяти з собою у доросле життя: щирість, віру у чудо, неупередженість, здатність нестандартно мислити, дивуватися дрібничкам та радіти за найменшого приводу. Це добре розуміє італійський письменник, священник Піно Пелегріно. Автор близько 50 книг, професор педагогіки та психології, він у своїх коротких оповідках часто показує особливості дитячого світосприйняття та дає лаконічні поради батькам. Пропонуємо вашій увазі добірку цих коротких історій.

  • Оксана Кришталева: "Стосунки двох людей – це, фактично, проекція життя усієї держави. " від Лілія Демидюк · додано 25.05.2014 23:29

    Розмовляти з Оксаною Кришталевою – одне задоволення. Не тому, що ми знаємось давно, а тому, що одразу відчутно – людина має свій стиль. Цікавий, захоплюючий, динамічний, живий. Навіть якщо говорити про буденні речі, то вони перестають бути буденними – перетворюються у художні деталі роману ім’я якого – життя. Оксана завжди дотепна, завжди має свій оригінальний погляд на важливі і дрібні речі, завжди чимось цікавиться і до чогось прагне. Для творчої людини це не дивно, це швидше норма, але ж творчі люди не живуть на окремому острові, вони – серед нас. І щоразу, коли зустрічаєш таку людину у своєму життєвому просторі, – відчуваєш – життя стало смачнішим.

    Якщо говорити мовою фактів, Оксана Кришталева (справжнє ім’я – Оксана Копак) авторка збірок новел «Саргасове море» (2005) та «Гліцеринова пані» (2009), співавторка книги новел «Три грації» (2012), переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», неодноразовий лауреат літконкурсу від видавництва «Смолоскип», керівник літературно-журналістської студії «На горищі», що функціонує у Львівському Центрі Дитячої та Юнацької творчості МЖК-1. Минулого року у видавництві «Апріорі» вийшов друком роман «Смак грибної юшки», за який нещодавно Оксана Кришталева отримала премію імені Ірини Вільде. Це стало приводом для нашої розмови.

  • Надія Репета: "Я хочу, аби у дітей виникали нові мрії" від Лілія Демидюк · додано 23.05.2014 00:47

    Подорожі до екзотичних країн – тема, яка завжди була цікавою для дітей, невгамовних у своїй допитливості. Вичерпати цю тему – неможливо, у ній щоразу відкривається щось нове. Книга Надії Репети «Подорож Левчика до Таїланду» розповідає про подорож до сонячної країни та екскурсію у підводний світ. Ця віршована поема написана для дітей молодшого шкільного віку і вийшла друком у видавництві «Аверс» 2013 року. Я вирішила розпитати авторку про сюжет книги та історію її написання.

    Що стало поштовхом до появи такого екзотичного сюжету: львівський Левчик вирушає до Таїланду?

    Реальна життєва подія: ми з сином поїхали відпочивати до Таїланду і були вражені усім побаченим. Там надзвичайно гарна природа, усміхнені люди, безліч цікавинок. Мій син Андрій пройшов навчання у дайвінг-центрі, тренувальні заняття були у басейні, а потім вони пірнули на морське дно. Я дуже переживала за свою дитину, бо я на таке не могла наважитися, але діти дуже люблять пригоди і в них менше страху, більше відкритості до нового, зрештою, і небезпеку вони ще мало усвідомлюють. Всі ті емоції, які я пережила, хвилюючись і радіючи за свого сина, спонукали мене написати цю поему для дітей.

  • Одна мить з життя ріки: презентація збірки поезій «Гронінгенський рукопис» Ірини Старовойт від Лілія Демидюк · додано 30.04.2014 00:47

    «Це – рукопис. Він – гронінгенський. Але в ньому немає нічого про Гронінген...» – цій дивній фразі можна не дивуватися, бо ж сказала її поетка. Поети завжди говорять дивно, у тому їхня чарівність. Цими словами Ірина Старовойт приголомшила тих, хто спокійно жив і не здогадувався, що вона пише вірші. Досліджує літературу – так, викладає у львівському університеті – так, виховує доньку – так, чудова людина – так, але пише вірші? Та невже усміхнена і щаслива людина може писати вірші?! Хтось колись казав, що щасливі віршів не пишуть… Напевно, помилявся. Тож прийшовши до тями від здивування, творчий дует «Аґрафка» (Романна Романишин і Андрій Лесів) взялися за художнє оформлення рукопису: у блакитно-синіх тонах, у стилі голландських кахлів. І вийшло чудове нашарування українських та голландських контекстів – у невеликій квадратній «синій книжечці», яку після класика Василя Стефаника тепер має ще-не-класик Ірина Старовойт. «Видавництво Старого Лева» вельми втішилося тому, що до своєї колекції може докласти ще один кахель цінної поезії.

  • Настав час серця від Лілія Демидюк · додано 19.03.2014 18:00

    Цього року актуальність поезії Тараса Шевченка відчувається особливо яскраво. За роки незалежності України цей поет уже декому навіть набрид, дехто вважав його анахроністом і виявляв мовчазну повагу лише на людях – бо так годиться, бо це символ нації. Висловлюватись про Шевченка без поваги вважалось майже гріхом, тому критикувати його та писати непривабливі факти його біографії наважувались одиниці. Для більшості була відведена роль примусово-добровільних учасників та спостерігачів пафосних заходів, на яких щороку говорилось одне й теж – Шевченко наш пророк, геній, месія. Ці слова повторювались настільки часто, що уже втратили своє значення, а шевченківські читання перетворились на формальність, на обов’язок, суть якого зрозуміла, але не торкає серця.

    Святкування 200-літнього ювілею Шевченка могло стати ще одним пафосно-формальним заходом, ритуальним вшануванням портретного поета, якби не Майдан. Після подій кінця 2013 – початку 2014 років усі затерті слова раптом ожили, наповнились кров’ю та набули конкретних людських рис.

Всього 70 на 7 сторінках